«Додому»

(Evge, 2019)

Режисер: Наріман Алієв

10/10

Дебютний повнометражний фільм кримськотатарського режисера Нарімана Алієва, що став однією з найважливіших подій сучасного українського кіно. Стрічка отримала прем’єру в програмі «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю, здобула Ґран-прі Одеського міжнародного кінофестивалю, була номінована від України на премію «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний фільм» і відзначена на численних міжнародних фестивалях.

Після загибелі старшого сина на війні в Донбасі, Мустафа вирушає з молодшим, Алімом, у подорож із Києва до окупованого Криму, щоб поховати тіло за мусульманськими традиціями. Ця дорога перетворюється не лише на фізичну мандрівку, а й на внутрішній шлях - пошук себе, ідентичності та дороги назустріч один одному.

"Додому" - це роуд-муві, що рухається трьома дорогами одночасно: фізичною — із Києва до Криму; внутрішньою — через пошук себе; і емоційною — через зближення батька й сина. У фільмі розкривається конфлікт поколінь і культур, тема війни й миру, окупації й упередженого ставлення, яке відчувають і українці, і татари. Це історія про біль, гордість і любов, приховану під суворою тишею.

Картина вирізняється стриманою кіномовою - без музичного супроводу, де саме тиша створює напруження й тисне на психіку. Пейзажі - простi, пастельні, що лише підсилюють атмосферу смутку. Команда свідомо обрала лаконічну візуальну мову й статичну камеру, уникаючи пафосу. Багато сцен знято одним кадром, що створює ефект спостереження за реальністю, без втручання.

!СПОЙЛЕРИ!

Одна з моїх улюблених сцена з запальничкою в машині - перший момент, коли між Мустафою й Алімом з’являється емоційний зв’язок. До цього їхні сварки знято ізольовано, без спільних планів: навіть коли обидва потрапляють у кадр, один із них завжди у розфокусі - символічно, адже вони існують у різних світах. Тільки після спільного випробування камера вперше показує їх разом через лобове скло у мить примирення.

Попередня сцена не меньш сильна: після конфлікту, коли Мустафа валить Аліма з ніг. Хлопець спершу пручається, потім із нього виходить пара - буквально.  Цей момент не був зрежисований, він стався природно, і в цьому є таке магічне зближення та єднання.

Сюжет така собі дорога через біль. Від моргу до квартири дружини, від спроби втекти до примирення. Їхня подорож це рух угору й униз, через втрати, сварки, зупинки й сумніви. На шляху: поліція, блокпости, чужі погляди, брат Мустафи, що приймає їх на ніч. Усі ці епізоди, ніби символічні брами, які потрібно пройти, щоб дістатися не лише до Криму, а й до власного коріння.

Перед фіналом сцена з човном, коли Алім вагається, чи переправлятися через Сиваш. Це кульмінаційний момент вибору: між страхом і довірою, між втечею й домом. Фінал  тихий, як і весь фільм. Без патетики, без гучних висновків  лише тиша та примирення

Це не просто кіно про війну. Це роздуми про те, що означає бути людиною на своїй землі, пам’ятати своїх предків і берегти традиції. 

«Живе людина на своїй землі — хай живе.»

Як каже Наріман Алієв, фільм не має реальних прототипів:

«Це вигадана історія, але в ній багато рефлексії на реальність, яка оточує всіх нас. Ми просто пройшли шлях разом із героями».

"Додому" - це кіно якому не потірібно додаткові прикраси, він самодостатній в своїй локанічності і тиші. А найголовніше воно змушує і тебе до спільної тиші та роздумів. Тепер ТИ разом з Алімом тягнеш це тіло.

«Кому ми потрібні, окрім самих себе?»